Сегодня в смт Вишневе 15.10.2019

Ош. Місто під священною горою

Ош – друге за величиною місто
Киргизії (270 тис.) та неофіційна столиця південної її частини. Він був
кінцевою південною точкою нашої подорожі, з якої залишилось повернутися в
Бішкек і додому.



Як у всій країні вцілому природна
краса значно домінує над рукотворною, так і Ош не став винятком. Найцікавішою
його домінантою є гора Сулайман-Тоо – 5-верхий останець, що здіймається метрів
на двісті над плоским, як таріль, містом.

Така гора просто не могла не
стати священною і не породити масу переказів та легенд. Ймовірно, їй
поклонялися первісні люди ще кам’яного віку; за легендами на ній молився пророк
Соломон, а в одній із печер жив Заратустра – середньовічний мудрець та
засновник зороастризму (і який не має нічого спільного з персонажем творчої
ахінеї Ніцше).

Своєю формою гора й дійсно
нагадує якийсь незвичний природний храм. Так вона виглядає з борту літака, що
через кілька годин понесе нас у Бішкек:



Само собою її видно ледь не
звідусіль під час пересування по місту.



Узагалі ж після кількох днів в
горах 270-тисячний Ош справляв враження найбільшого в світі мегаполісу: шум,
натовпи людей та нескінченні потоки машин…



Мозаїка з караваном верблюдів
зовсім не випадкова – ми знаходимося у важливому пункті колишнього Великого шовкового
шляху:



Окрім походу на гору, у нас не
було заплановано прогулянки самим містом. З одно боку шкода; адже Ош позиціонує
себе як одне з найстаріших міст світу, віком більше 3 тисяч років (хоча
підтвердження цьому чи відсутні, чи просто сумнівні). З іншого боку, крім
кількох історичних мечетей та мавзолеїв, уваги там заслуговує хіба що радянська
спадщина… Але от махаллями я б точно прогулявся.

Кілька кадрів на ходу по дорозі
до гори. Курманжан-датка – правителька алайських киргизів в 1832-76 роках.
Датка – військовий титул рівня нашого генерала.

Серед будинків трапляється якась
еклектика, чи що. Тільки з рекламою швах.



Навіть мурали:



Попсова пластика з сердечком, на
букві Н явно спрощений контур Сулайман-Тоо:



А там у полі зору з’являється і
сама гора.



Проходимо повз оригінальний
ресторан-тюбетейку, схоже, покинутий:



Ворота вогню:



Потім ще одна красива арка, за
якою починається стежка по самій горі.



Часу на все було й так мало (там
можна і півдня спокійно бродити), ще й обставини не сприяли. Літак чекати не
буде, тому треба було поспішати, на додачу збирався дощ. Плюс наш приїзд припав
на свято Ураза-Байрам, і здавалося, все населення Оша цього дня мало за
обов’язок піднятися на гору (хоч вона ніби й не мусульманська святиня).
Особливо серед паломників виділялася велика кількість жінок з дуже маленькими
дітьми чи вагітних, тому швидко все обійти не вдалося б ніяк.

Спочатку подивимося з висоти на
саме місто.



Все ж воно досить велике, тому
має достатньо мікрорайонів радянської забудови. Зверніть увагу, що в хрущовках
усього чотири поверхи, а не п’ять, як ми звикли – вище в сейсмічно нестійкій
Ферганській долині будувати не ризикували. А от зараз ризикують.



Оригінальна споруда
Облпотребсоюзу, за нею панельки із сграфіто:



Кілька недобудованих пусток… зате
із золотими куполами.



 



Але куди цікавіше поглянути на
північ від гори. Там немає висотних будівель, і на багато кілометрів навколо
простираються самі одноповерхові мазанки, над якими лиш зрідка стирчать
мінарети.



Ось вони, махалллі. Типові
мусульманські квартали, у яких найкраще проступає справжня Середня Азія. По
суті, це і справжнє старе місто Оша, у звичному для нас розумінні цього
словосполучення.



 



Вся їх краса і затишок замкнені в
невидимих чужим двориках, а на вулиці ці квартали виходять суцільно глухими
стінами.



 



Мінарет мечеті Жийделик (19 ст.)



У східну сторону за радянськими
кварталами видні інші махаллі. Із висоти вони всі виглядають однаково, а
насправді можуть бути зовсім несхожими між собою.



З гори більш-менш розпізнаються
основні архітектурні домінанти міста. Ошський державний університет:



Один із історичних музеїв:



У вишнево-білих кольорах
симпатичні навіть хрущовки.



Філармонія:



Але є і старіші пам’ятки. Мечеть
Рават-Абдуллахана (16 ст.):



Мавзолей такого собі Асафа ібн
Бурхія, якого називають одним із сучасників і соратників Сулаймана, тобто
Соломона. Як завжди в таких випадках, народні поголоски дійшли до того, що там,
можливо, сам Соломон почиває… але історики в цьому плані більш скептичні:
поховання вони датують 11 століттям, а саму будівлю – 18-м.



Найвищий же флагшток із
киргизьким прапором позначає головну площу міста (яка досі Леніна), праворуч
від неї – місцевий Білий дім.

Десь там же за деревами сховалася
чи не єдина в Оші православна церква (росіян у місті всього 7% проти 48%
узбеків та 43% киргизів).



Ще одна типова радянська будівля
з вивіскою «Медичний центр».



Але треба було пробігтися і по
самій горі. Першим на ній звертає увагу так званий будиночок Бабура – не мечеть
і не мавзолей, а швидше щось типу бесідки. Бабур – індійський правитель 16 ст.
і засновник династії Великих Моголів; на відміну від Заратустри чи Соломона,
він-то в Оші бував точно.

На жаль, це всього лиш сучасна
копія. У наймудрішій в світі країні совєтів у 1963 році комусь прийшло в голову
підірвати оригінальну споруду.



Всередині бесідки на підлозі є
три виступи; за легендою, то сліди, що лишилися від колін та лоба Соломона,
коли він молився на горі. Але там був такий аншлаг, що я навіть не намагався
зайти.

Як забув сфотографувати печеру
Заратустри, як взагалі не знав, що на Сулайман-Тоо є петрогліфи, зовсім не такі
як у Чолпон-Аті… Словом, Ош залишив по собі найбільше недомовленості.



Бесідка знаходиться на вершині
Трон Соломона (вона ж – Верблюд-гора, Буура-Тоо). Від неї розходяться стежки до
інших вершин, під горою видно мечеть Сулайман-Тоо.



Вона сучасна і найбільша в
Киргизії. Красива:



По схилу розтягнулося велике
старе кладовище.



На якому мені запам’яталися не
стільки надгробки, як насухо випалена сонцем трава. І це вже в перші дні
червня.



 



Одна з вершин з печерою, уже не
скажу, котра із п’яти.



Тим часом на заході вже явно йшов
дощ, а із-за повороту показався краєчок балкону другого історичного музею.



Щоб глянути на нього, я туди і
йшов. Це Рушан-Тоо, найвища з вершин. У 1978 році прямо в її печері облаштували
музей, а балкон оформили ось таким оригінальним чином. Втім, потрапити
всередину я все одно не встигав.



Ще пару кадрів Оша з висоти.



 



Дорогою назад мене нарешті
наздогнала злива. Тим не менш, вона не злякала орду паломників, що навпаки з
потроєною енергією лізли все вище і вище. А місто почало затягувати димкою.



Поки внизу чекали свого
мікроавтобуса, від нічого робити роздивлявся заморські ласощі.



Какос – це теж щось незнане



Поки домчали аеропорту, від
негоди і слід пропав. Аеропорт навіть міжнародний, правда, всі міжнародники
йдуть лише в кілька російських міст. Нас же цікавив рейс у Бішкек, який мав за
40 хвилин повернути нас туди, звідки ми їхали до Оша більше тижня.



Майже всі основні атрибути
киргизької ідентичності присутні: юрта, прапор, мечеть… А в їдальні через
дорогу ми ще встигли перекусити; ціни в Киргизії взагалі радують, але там
вийшов рекордно дешевий обід за 70 сом, тобто 1 долар. В аеропорту, Карл.



Після того, як набрали висоту, на
південь від нас та міста замаячили уже такі звичні за ці дні засніжені вершини.
Але то вже має бути не знайомий Тянь-Шань, а Памір – іще вищий, холодніший, із
виходом у сусідній неспокійний Таджикистан. Можливо, колись я сюди повернусь,
але поки це тільки неймовірна мрія.

Про Киргизстан же буде ще одна,
остання замітка – про заключний день у Бішкеку.

Комментировать

По материалам: http://blog.i.ua/user/3593109/2304879/

Смотрите также

Гвардиола: Не стоит ожидать, что мы будем набирать 100 очков в каждом сезоне
"Ляпіс мене обняв та дав автограф" — як пройшло закриття дня народження міста
Новости Крымнаша. Ничто так не объединяет крымчан, как неприязнь к понаехавшим
За атакой на объекты саудовской нефтяной компании стоит Иран – Помпео
Гендиректор Укрпошти запропонував її приватизувати